Повернутися до магазину

Інтерв’ю з Миколаєм

У двері знову подзвонили. Вдев’яте за останню годину. Таке враження, наче якийсь клуб любителів дверних дзвінків сьогодні відривався. Незадоволено буркочучи, я попхався до дверей і відчинив їх.

І як ви думаєте, хто стояв на порозі?! Миколай, власною персоною! Та ще й у своєму автентичному вбранні.

– О! – сказав я. – Вятий Миколай!

– Святий, якщо Ваша ласка. Через “ес”.  – виправив мене дещо в’їдливо.

– Будучи малим хлочаком, я завжди казав Вятий Миколай. Мені так було легше.

– О, то це були Ви?

–   А Ви навіть пам’ятаєте?

– Звісно! Яким же надокучливим шибеником Ви були!

Мені чомусь стало шкода старого і я запросив його у дім.

– Бажаєте сигару?

– Не відмовлюсь, – ласо погодився Миколай.

Я подав йому портсигар і він закурив. Потім правою ногою стягнув лівого черевика, полегшено зітхнув і виправдовуючись сказав:

– У мене плоскостоп’я, а цей супінатор жахливо натирає.

– Ох, бідолашний, і це з Вашою професією.

– Та зараз вже є менше роботи, ніж колись. Для моїх ніг це добре. Фальшиві Миколаї з’являються як гриби після дощу.

– Одного дня діти перестануть вірити в існування справжнього Миколая.

– Ваша правда. Оці типи псують мою репутацію, – старий трохи підвищив голос. – Особливо ті, що вдягають костюм і штучну бороду, при цьому не маючи аніскілечки таланту. Вони шахраї!

–  Оскільки ми вже заговорили про Вашу професію, – сказав я. – Я б хотів задати одне питання, яке мучить мене ще з дитинства. Раніше я соромився таке питати, але тепер, коли став журналістом…

– Та нічого, – перебив Миколай і сьорбнув кави. – Кажіть вже.

– Ваша робота, так би мовити, сезонна. Ви маєте багато справ у грудні і всіх їх треба переробити за декілька тижнів. Але чим займаєтесь решту року?

Старий добрий Миколай подивився на мене дещо спантеличено.  Схоже, ніхто досі його такого не питав. Пустивши кільце диму, він все ж почав:

– У листопаді маю багато клопотів із продуктами. У деяких країнах раптово зникає шоколад. І ніхто не знає як так. А ще завжди ці фермери затримують мандарини. А з кордонами то взагалі цирк. Для чого та купа митних документів? Якщо так піде й далі, буду змушений починати все ще з жовтня, який зазвичай використовую для усамітнення і відрощення бороди.

– Ви носите бороду лише взимку? – вирвалось у мене.

– Ну звісно! Думаєте я 365 днів на рік у шубі з мішком подарунків ходжу? Я Вас прошу! У січні,наприклад я підбиваю підсумки року. Ох, це жахливо. Свято зі століття в століття стає все дорожче!

– І не кажіть, – я кивнув.

– Потім я читаю грудневу пошту, – продовжив Миколай. – Спочатку листи від дітей. Треба ж тримати контакт зі шанувальниками. А на початку лютого я собі дозволяю зголити бороду.

В цей момент знову подзвонили в двері.

– Вибачте, що турбую, – на порозі стояв вуличний торговець якимись старомодними кольоровими листівками.

Він розказав мені свою довгу і трагічну історію, яку я зціпивши вуха, чемно вислухав. Я дав цьому чоловікові трохи дрібних грошей, а він у відповідь впихнув мені свої листівки, аби підтвердити, що він не жебрак. Щоб пошанувати його гордість, я таки їх взяв.

Коли я повернувся у кімнату, Миколай, важко крекчучи взував свій лівий чобіт.

– Я вже йду. Треба рахувати цьогорічні витрати. А що це у Вас в руках?

– Листівки, мені їх щойно впихнув торговець.

– Дайте мені їх, на пам’ять.

– Тримайте, але ви не про весь рік розповіли.

– Та по суті немає чого розповідати, – він знизав плечима, – На весні я займаюся випускними балами, влітку працюю інструктором у дитячому басейні. Інколи продаю морозиво і кульки на вулиці. А потім знову приходить осінь. Ну все, тепер точно мушу йти.

Ми потиснули один одному руки. Я ще трохи дивився Миколаю вслід. На перехресті його чекав якийсь чоловік, що був схожий на того балакучого торговця. Старий щось йому передав і вони разом зникли за рогом. А може мені здалося.

Чверть години по тому в двері знову подзвонили. Це був кур’єр з кондитерської. Я хотів заплатити, але не знайшов гаманця.

– Нічого страшного, – сказав хлопець поблажливо. – Ви наш постійний клієнт, заплатите завтра

– Можу заприсягтися, що залишив гаманець на письмовому столі. Але почекай, пригощу тебе доброю сигарою.

Але й коробки сигар я щось не знайшов. Тобто взагалі не знайшов, ще досі. І сигари також. І гаманець. І срібний портсигар також не міг я знайти. Ні запонки з оніксом, ні позолочена запальничка не були на своєму місці. Я не розумію де ті речі могли подітися. В будь якому випадку це був чудовий вечір. Ніхто більше у двері не дзвонив. Хіба ж це не чудово?

Та все ж чогось мені бракувало. Може сигари? Ох, ну звісно. Та, на щастя, запальнички більше в мене не було. А якби я мав запальничку, але не мав сигар, це б дуже попсувало мені настрій!

 

переклад з німецької: Людмила Артим